Iana Varshavska

Те, чого я не знала про власне тіло після пологів

Я довгий час була у відмінній фізичній формі. Вела активний і здоровий спосіб життя, багато років практикую йогу, викладаю її та маю підготовку з йогатерапії.

І я була впевнена, що знаю про тіло достатньо багато.

А потім завагітніла.

І тут виявилося, що є речі, які неможливо зрозуміти по-справжньому, поки не проживеш їх сама.
Так, я йога-терапевт і викладач йоги. Але я ніколи не працювала з вагітними та не спеціалізувалася на післяпологовому відновленні.

Чому?

Відповім чесно: бо боялася.

Для мене це завжди було про надвідповідальність. Вагітність і післяпологовий період — не той випадок, коли можна просто дати людині набір вправ із категорії «робимо прес і тазове дно».

А потім я сама стала мамою.

Я пройшла шлях від вагітності до пологів і післяпологового відновлення. І воно, до речі, досі триває. Моїй дитині вже рік.

І саме цей досвід дуже змінив моє розуміння жіночого тіла.

Найбільше мені болить, коли я бачу, як дуже-дуже неймовірні дівчата розбиваються й почуваються «недостатніми», коли хлопці, з якими у них була неймовірна іскра, йдуть до іншої.

Я відчуваю цей біль. Я сама колись там була.

Дивишся на неї й думаєш:

«Ти така красива. Неймовірна. Справжня.
Вам же так було добре.
Так, він пішов до іншої.
Так, вона красива, цікава. Але вона — не ти.
Ви різні. У кожної свій вогонь».

А натомість ти починаєш гасити свій.

Безкінечно питаєш себе:
«Чому так сталося?»
«Що зі мною не так?»
«Мабуть, я недостатня?»
«Може, треба було бути іншою?»

І починаєш приміряти на себе чужі риси. Симулювати. Приглушувати ту частину себе, яка, можливо, і була найціннішою.

Але твій вогонь — в іншому.

Так, вам могло бути неймовірно добре разом.
Так, між вами могла бути іскра.
Могло горіти так, що перехоплювало подих.

Але вогонь обпікає.

І, можливо, дорослішаючи, ми починаємо розуміти: не кожен вогонь має бути нашим.

Іноді краще не той, хто змушує тебе горіти,
а той, поруч із ким ти сама стаєш світлом.

Тому, якщо ти зараз дивишся на іншу й думаєш: «Чому вона, а не я?» —

не гаси себе, щоб стати тією, яку оберуть.

Ти не стала менш красивою.
Не стала менш цікавою.
Не стала меншою.

Просто не кожен вогонь — твій.

І не кожен, хто пішов, був твоєю людиною.

І ще багато теплих моментів залишиться поза кадром. Ловлю моменти очима, а руки тягнуться до камери. То вже якийсь новий виток профдеформаціі.

Хочу аби син колись також це бачив, але певно більша частина цих солодких моментів таки залишиться в моїй памʼяті.

Я так це бачила, так і сталось.
Моя 7я … люблю 🤍

Сьогодні мені 35.

Рік тому саме цього дня я мала народжувати сина. Але він вирішив затриматися у мами в животику ще на кілька днів. Та зараз не про це.

Увесь мій 34-й рік пройшов у новому статусі й новому відчутті: спочатку вагітної, а потім — мами. Саме материнство стало головною сюжетною лінією моїх 34.

Так, материнство — це прекрасно. Але воно змінює життя повністю. І навіть змінює те, як ти сприймаєш власний день народження.

За цей рік було багато відкриттів. Не лише приємних — це життя.

Був розпач від усвідомлення, що я більше собі не належу. Що я вже не така сильна, як раніше. Що просто встати з дивана без зусиль стало справжнім челенджем, який триває вже майже рік. (Про діастаз і відновлення — якось іншим разом.)

Були моменти, коли я з усмішкою розуміла, що наша сім’я стала більшою. А були й такі, коли хотілося скоротити її на одну людину. І ні, це не про малюка.

Ті, хто проходив через перший рік після народження дитини, знають, наскільки це кризовий період для пари. Ми теж будували барикади, палили мости, сварилися й вчилися чути одне одного. Але найважливіше — не боятися потім закотити рукави й почати відновлювати все це... разом.

Мої 34 подарували мені ще одне важливе відчуття: я більше не дівчинка. Я — жінка.

І знаєте що? Це зовсім не страшно. Це красиво. Це спокійно. Це про силу, яка більше не потребує доказів.

Я люблю ту, ким стала. Нарешті бачу себе. Нарешті ціную себе.

Дорослішання — це не про зморшки. Це про усвідомлення. Про прийняття. Про любов і повагу до себе.

Мені сьогодні 35. Ура! 🙌🏼

Останнім часом я багато спостерігаю за тим, як виховують дітей в Іспанії.

Моєму синові зараз 10 місяців, тому я поки що більше спостерігач, ніж експерт. Але деякі речі вже привернули мою увагу.

Мені здається, тут дитина не стає центром всесвіту, навколо якого крутиться все життя родини. Навпаки — вона стає частиною життя сім’ї. Батьки продовжують зустрічатися з друзями, гуляти, подорожувати, вечеряти в ресторанах, а дитина просто росте поруч із ними.

Також помітила, що тут дітям дозволяють більше досліджувати світ самостійно. Впасти, забруднитися, спробувати, помилитися. Без постійного «обережно» на кожному кроці.

А ще мені дуже імпонує їхня легкість. Ніби вони менше переймаються тим, чи все роблять ідеально, і більше насолоджуються самим процесом батьківства.

Чи вдасться мені самій перейняти ці підходи — поки не знаю. Як людина, яка любить читати, аналізувати й контролювати процеси, я ще тільки вчуся трохи більше довіряти життю.

Але це саме той досвід, який зараз хочеться спостерігати, осмислювати й, можливо, потроху впускати у своє материнство.

Втомилась.

9 місяців вагітності - і це не “стан”. Це щоденна робота. Робота організму, психіки, тіла, нервової системи. Токсикоз. Перебудова. Віддача. Повільне розчинення себе заради нового життя всередині тебе.

Очікування. Трансформація. Останній місяць. Пологи. Народження дитини. Можна видихнути? Звісно, ж ні. Новий виток.

Рваний сон. Якщо він взагалі є. Страх, про який краще мовчати. Перші місяці - не просто втома. Це тотальна віддача. Абсолютна. Повна втрата себе на користь нового життя.

І будь вдячна.

Навіть якщо ти мрієш хоча б щось зробити сама, ти не можеш.
Навіть якщо для тебе щось роблять “не так”, ти не маєш ні сил, ні вільних рук це змінювати.
Тепер ти повинна розчинитись в іншій людині.

Просто будь вдячна.

Самопожертва стає нормою. Відсутність сну - теж. Спокійний прийом їжі, тиша, відновлення - слова з іншого життя.

Малюк росте. Набирає вагу. Важчає.
А ти - втрачаєш сили.

Релаксин. Суглоби. Зв’язки.
Перші травми.
Перші “потім полікую”.
Стиснула зуби - і далі.

Не скаржитись.

Бо материнство ж “це найпрекрасніше, що може статись із жінкою”. Збоку все виглядає ок.

А всередині -
кризи,
перевтома,
емоційне виснаження,
нові ролі,
нові обов’язки,
новий рівень відповідальності, до якого ніхто насправді не готує.

Відновлення?
Діастаз.
Лактостаз.
Ще щось на “-аз”?!

До речі, не забувай, ти ще й дружина.
Май гарний вигляд.
Посміхайся.
Не запускай себе.
Будь м’якою.
Будь зручною.
Подобайся всім.

І паралельно -
робота,
фінанси,
спроби все поєднати.
Ще один цвях у власне виснаження.

Мовчати… “не можна скаржитись”.

Сон - вже майже абстракція.
Тиша - розкіш.
Здорове тіло - спогад.
Простір тільки для себе - щось майже нереальне.

І знаєш… здається, я втомилась.